• На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення

На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення

  • Кількість сторінок: 96
  • Палітурка: тверда
  • Автор: Андрій Зелінський, Т.І.
  • Рік видання: 2016
  • Формат: 135х205
  • Наявність: Є в наявності

39.90грн.

Досвід самотності – земля вигнання у світі людини. Самотність ранить, інколи навіть війною. Нині усяк, хто живе життям нашої країни, зазнає її ран, її смертей і перемог, часто також почувається самотнім у цьому досвіді. Як повернутися у домівку. Зустріч із собою справжнім, зустріч із братом у ближньому, зустріч із Богом несподіваним – стежина вороття із землі вигнання у двори нового Єрусалиму, з пустелі людської самотності в затишок втраченого Едему, з минулого в майбутнє. Автор видання – священик, військовий капелан, богослов, політолог, науковець – пропонує нам разом пройти цей шлях повернення.

 Андрій Зелінський - священик Української Греко-Католицької Церкви, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса», військовий капелан, член Ініціативної групи Української Академії Лідерства. Філософську освіту здобував у Коледжі Святого Василія, Стамфорд, США, богословську – в Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія, політологічну – в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Основні сфери наукових інтересів та напрямки пасторальної діяльності: християнська духовність у контексті сучасної культури, ідеологія національної безпеки та забезпечення духовних потреб військово службовців. Викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ та автор книги «Соняхи». З червня 2014 року бере активну участь у наданні духовної підтримки українським військовим у зоні АТО, здійснюючи своє служіння у підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, Старогнатівкою та у Пісках, Дебальцевому, Широкіному Донецької області.



Фрагментиз книжки:

  • Зрушити з місця інколи – найважливіший відрізок шляху, найсерйозніший виклик, що потребує найпотужніших зусиль. Не завмерти. Не атрофуватись. Не дозволити цілій системі особистого буття вийти з ладу. Життя повинне тривати! В першу чергу в людському серці, в духовних глибинах особистості, а звідтіля струменіти у простір міжособистісних взаємин і наповнювати життєдайною силою цілий суспільний організм. І для того, аби не завмерло, слід – попри все! – рухатися. Адже рух – це життя! А у безмежних обширах всесвіту завжди достатньо світлих обріїв, аби віднайти свій. Найдовша ж подорож – до глибин власного серця.

  • Коли сходимо з дороги, обираємо інші життєві пріоритети, потрапляємо у полон внутрішніх невпорядкованих схильностей - опиняємось на чужині, у землі вигнання, над ріками вавилонськими. Втрачаємо свободу й стаємо рабами. Самотні, бо забуваємо, що люблені. Аби ми не заблукали у пустелі, не зійшли з дистанції, не загубилися у незліченній кількості привабливих можливостей, Господь Сам приходить у нетрі нашого існування, щоб навчити нас як любити по-справжньому.
  • «А у чім зміст мого життя?..» - подумала з темряви Марта. Думка заболіла. Навіщо знову так глибоко? Звідкіля оцей регулярний несвідомий потяг до філософії? На плазмі у кутку зали тривав черговий випуск новин. Крізь дим цигарок з сусіднього столику дівчина вдивлялась у сюжети із зони АТО: танки, сніг і болото, руїна, бородаті чоловіки у військових одностроях. Без звуку. Під джазові акорди у залі. Десь там серед тих бороданів має бути й Денис. Але згадувати знову не хотілося. Розійшлись іще перед війною. Знала, що на Луганщині, що десантник, а більше знати не збиралася. Щоправда, кількаразово хотілось набрати номер, запитати, як у нього справи. Але дуже боялась аж такої своєї відваги: слово за словом і знову можна звикнути до чиєїсь присутності у твоєму житті, а потім – біль, образи, сльози. Усе це вже проходила, в усіх маневрах міжособистісних взаємин добре орієнтувалася. Тому, мабуть, і боліло.
  • Війна – це полігон розстріляних свобод, де люди змушені вбивати одне одного, бо якщо не ти, то тебе. І навіть коли вони там, аби захистити саме життя. За умов, коли ти змушений робити те, чого не обирав, - бо таким чином складаються обставини, в тебе ціляться, тобі погрожують - ти ризикуєш втратити свободу, навіть якщо це єдиний спосіб вижити, захистити себе та своїх. Саме тут й проявляється уся сутність зла. Війна завжди цілиться, в першу чергу, в нашу людяність: хоче знищити людську свободу й раціональність, гідність істоти, здатної любити. І саме її, людяність, вартує в першу чергу рятувати, аби припинити війну. Здається, відколи людина пішла на війну, вона ніколи звідтіля так і не повернулася…
  • Сутеніло. Не поспішав. У хаті й так ніхто на нього не чекав. Відчував себе спокійним, але непевним. Добре розумів, що світ безтурботний для нього особисто минув назавжди. Але можливість жити і шукати відповіді на питання залишалась. Мав кілька планів на найближчий час. Обов’язково спробує налагодити стосунки з Дариною. Телефонувала, коли був на фронті, цікавилася. Та й тепер кілька разів відвідувала у шпиталі. Сподівався. А от мріяти йому все ще було важко. Знав лише, що його світ-до-війни минув безповоротно, а його майбутнє – в нього в руках. Із Божою допомогою, вірив, він зліпить з усіх існуючих у нього можливостей щось справді прекрасне. І жити Олексі тепер теж дуже хотілося. Аби недаремною була загибель його Володі та стількох побратимів. Аби життя тривало…
  • Важко повернутися з війни. Навіть, коли вона закінчується… До речі, слушне запитання:а чи закінчується війна взагалі? Чи,може, дух протистояння, нерозуміння, небажання спілкуватися, уникання чиєїсь правди і нав’язування силою своїх правил просто сублімується в інші, більш цивілізовані форми боротьби та знищення? Адже вбити можна не лише кулею. Чи припиняється війна, коли затихає зброя?.. Існують убивчі слова, що формують убивчі відносини, зафіксовані в убивчих інститутах. І всі вони ховаються за прийнятими й пристойними декораціями. Сила більшості формує своє право – в суспільстві, в державі, в людині. Для непокірних - механізми упокорення. У будь-якій «цивілізованій» державі людина завжди залишається під прицілом - держави! Насилля у світі вільної людини таке ж неминуче, як і здатність людської особи на свободу за гратами будь-якої форми авторитарних відносин.
  • Несподівано, неочікувано, невідворотньо. Струни сердечні знову забриніли готовністю до місії, до духовної пригоди та грізного виклику. Іти туди, звідкіль нещодавно втікав, тамуючи подих. Повернутися туди, де на нього чигає погибель. Іти! Попри страх і лють, попри відчай і відчуття тотальної самотності! Іти звершувати довірену місію. Тоді, і лише тоді, коли першим зробить перший крок, помітить, що не один, не сам, що навколо нього багато однодумців - «сім тисяч, коліна яких не гнулися перед Ваалом і уста яких його не цілували» (1 Царів 19, 18). Страх і лють паралізували його уяву. Неможливе людськими категоріями не дозволяло помітити можливе для Бога. Якось розгубився Ілля перед такими широкими обріями, що тепер вимальовувалися в його пророчій уяві. Але не знітився. Встав і пішов.

Це була його дорога, дорога домів – у власнумісію. І нехай попереду Ахав і Єзавель,загроза його мріям і його життю, пророкішов. Велике розпечене сонце безжаліснопалило пустелю, а дорога повернення втікала у даль - у непевне, але обіцяне. Серцем все ще залишався там, при входідо печери. А пам’ять голосом тихого лагідного вітерця шепотіла йому у вухо:«Чого ти тут, Іллє?..»

          Пророк повертався


  • Ми не безхатченки на вулицях історії. Господь покликав нас до життя. Наші імена виписані на Його долонях. Ми родом із Його любові: там наша Батьківщина, там на нас завжди чекають. Нам є куди повертатися!

       

Написати відгук

Погано           Добре
Примітка: HTML розмітка не підтримується! Використайте звичайний текст.

Теги: Андрій Зелінський, Т.І.

Переглянуте